Кардосал плюс 20/12,5 таблетки №28

ІНСТРУКЦІЯ

для медичного застосування лікарського засобу

КАРДОСАЛ^® ПЛЮС 20/12 5/ КАРДОСАЛ^® ПЛЮС 20/25

(CARDOSAL^® PLUS 20/12 5/ CARDOSAL^® PLUS 20/25)

Склад:

діюча речовина: 1 таблетка вкрита плівковою оболонкою містить олмесартану медоксомілу      20 мг та гідрохлоротіазиду 12 5 мг або олмесартану медоксомілу 20 мг та гідрохлоротіазиду          25 мг

допоміжні речовини: целюлоза мікрокристалічна гідроксипропілцелюлоза низькозаміщена лактози моногідрат гідроксипропілцелюлоза магнію стеарат оболонка Opadry О2А22352 або О2А24576 (гіпромелоза тальк титану діоксид (Е 171) заліза оксид жовтий (Е 172) заліза оксид червоний (Е 172).

Лікарська форма. Таблетки вкриті плівковою оболонкою.

Основні фізико-хімічні властивості.

Кардосал^® плюс 20/12 5: круглі таблетки вкриті плівковою оболонкою червонувато-жовтого кольору з тисненням « С 22» з одного боку.

Кардосал^® плюс 20/25: круглі таблетки вкриті плівковою оболонкою блідо-рожевого кольору з тисненням « С 24» з одного боку.

Фармакотерапевтична група. Антагоністи ангіотензину ІІ та діуретики. Код АТХ C09D A08.

Фармакологічні властивості.

Фармакодинаміка.

Кардосал^® плюс є комбінованим препаратом блокатора рецепторів ангіотензину II олмесартану медоксомілу та тіазидного діуретика гідрохлоротіазиду. Комбінація цих компонентів чинить адитивну антигіпертензивну дію внаслідок чого артеріальний тиск знижується сильніше ніж при застосуванні кожного з компонентів окремо.

Прийом препарату Кардосал^® плюс 1 раз на добу забезпечує ефективне та м' яке зниження артеріального тиску на 24 години до наступного прийому.

Олмесартану медоксоміл.

Олмесартану медоксоміл - це селективний блокатор рецепторів ангіотензину II (типу AT₁) призначений  для застосування внутрішньо.  Ангіотензин II - основний вазоактивний гормон ренін-ангіотензин-альдостеронової системи який відіграє важливу роль у патофізіології артеріальної гіпертензії. Він спричинює звуження судин індукує синтез та секрецію альдостерону стимулює серцеву діяльність та реабсорбцію натрію нирками. Олмесартан пригнічує ефекти ангіотензину II спрямовані на звуження судин та секрецію альдостерону блокуючи AT₁-рецептор у тканинах у тому числі в гладкій мускулатурі судин та в надниркових залозах. Дія олмесартану не залежить від джерела або шляху синтезу ангіотензину II. Селективне зв' язування олмесартану з AT₁-рецепторами ангіотензину II призводить до підвищення рівня реніну та концентрації ангіотензину I та ангіотензину II в плазмі крові а також до певного зниження концентрації альдостерону в плазмі крові. 

У пацієнтів з артеріальною гіпертензією олмесартану медоксоміл чинить стійке зниження артеріального тиску ступінь якого залежить від дози. Ознак артеріальної гіпотензії після першого застосування (ефекту « першої дози» ) тахіфілаксії на тлі тривалого застосування та рикошетної артеріальної гіпертензії після різкої відміни препарату виявлено не було.

Прийом 1 раз на добу олмесартану медоксомілу забезпечує ефективне та м' яке зниження артеріального тиску протягом 24 годин до наступного прийому.  При застосуванні препарату        1 раз на добу його антигіпертензивний ефект був приблизно таким самим що і в результаті його застосування двічі на добу в тій самій добовій дозі.

У разі безперервного лікування максимальне зниження артеріального тиску досягається через      8 тижнів після початку лікування при цьому істотний антигіперензивний ефект спостерігається вже через 2 тижні лікування.

Вплив олмесартану медоксомілу на смертність та частоту ускладнень не встановлений.

Рандомізоване дослідження застосування олмесартану та профілактики діабетичної мікроальбумінурії (ROADMAP) проведене у 4447 пацієнтів з діабетом 2 типу з нормальним рівнем альбумінурії і як мінімум одним додатковим фактором ризику виникнення серцево-судинних захворювань проводилося з метою з' ясувати чи може терапія олмесартаном затримати час появи мікроальбумінурії . Під час середнього періоду відстеження тривалістю 3 2 року пацієнти отримували олмесартан або плацебо на додаток до інших антигіпертензивних засобів за винятком інгібіторів АПФ або БРА.

У первинній кінцевій точці дослідження продемонструвало значне зниження ризику щодо часу появи мікроальбумінурії на користь олмесартану. Після коректування у відмінностях в показниках АТ дане зниження ризику перестало бути статистично значущим. У 8 2% (у 178 з 2160) пацієнтів у групі олмесартану і у 9 8% (у 210 з 2139) у групі плацебо розвинулася мікроальбумінурія.

У вторинній кінцевій точці серцево-судинні явища відзначалися у 96 пацієнтів (4 3%) які отримували олмесартан і у 94 пацієнтів (4 2%) які отримували плацебо. Частота смертності від серцево-судинних захворювань була вище в групі олмесартану в порівнянні з групою плацебо (15 пацієнтів (0 7%) і 3 пацієнта (0 1%)) незважаючи на подібну частоту виникнення інсульту без летального наслідку (14 пацієнтів (0 6%) і 8 пацієнтів (0 4%)) інфаркту міокарда без летального наслідку (17 пацієнтів (0 8%) і 26 пацієнтів (1 2%)) та смертності не пов' язаної з серцево-судинними причинами (11 пацієнтів (0 5%) і 12 пацієнтів (0 5%)). Загальна смертність у групі олмесартану була чисельно більш високою (26 пацієнтів (1 2%) і 15 пацієнтів (0 7%)) головним чином за рахунок більш високої смертності від серцево-судинних причин.

У випробуванні ORIENT (The Olmesartan Reducing Incidence of End-stage Renal Disease in Diabetic Nephropathy Trial) вивчали вплив олмесартану на результат ниркових і серцево-судинних захворювань у 577 рандомізованих пацієнтів в Японії і в Китаї з діабетом 2 типу і яскраво вираженою нефропатією. Під час середнього періоду відстеження тривалістю 3 1 року пацієнти отримували олмесартан або плацебо на додаток до інших антигіпертензивних засобів включаючи інгібітори АПФ.

Первинна об' єднана кінцева точка (час першої появи подвоєння сироваткового креатиніну ниркові захворювання в термінальній стадії смерть з усіх причин) була досягнута у 116 пацієнтів у групі олмесартану (41 1%) і у 129 пацієнтів які отримували плацебо (45 4%) (HR 0 97 (95% ДІ від 0 75 до 1 24) p = 0 791). Вторинна об' єднана серцево-судинна кінцева точка була досягнута у 40 пацієнтів отримували які олмесартан (14 2%) і у 53 пацієнтів які отримували плацебо (18 7%). Дана об' єднана серцево-судинна кінцева точка включала смертність від серцево-судинних захворювань у 10 (3 5%) пацієнтів які отримували олмесартан і у 3 (1 1%) пацієнтів які отримували плацебо загальний показник смертності дорівнював 19 (6 7%) і 20 (7 0%) інсульт без летального результату - 8 (2 8%) та 11 (3 9%) та інфаркт міокарда без летального результату 3 (1 1%) і 7 (2 5%) відповідно.

Спільне застосування інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину II було досліджено у двох широкомасштабних рандомізованих контрольованих дослідженнях (ONTARGET (ONgoing Telmisartan Alone і в комбінації з Ramipril Global Endpoint Trial) і VA NEPHRON-D (The Veterans Affairs Nephropathy in Diabetes)).

ONTARGET являло собою дослідження проведене у пацієнтів із серцево-судинними або цереброваскулярними захворюваннями в анамнезі або цукровим діабетом 2 типу що супроводжується ознаками ураження органу-мішені. VA NEPHRON-D являло собою дослідження проведене у пацієнтів з цукровим діабетом 2 типу та діабетичною нефропатією. Дані дослідження не виявили значимого сприятливого впливу на результат ниркових та / або серцево-судинних захворювань і на смертність від них у той час як у порівнянні з монотерапією мав місце підвищений ризик розвитку гіперкаліємії гострого ураження нирок та / або гіпотонії. Враховуючи схожість фармакодинамічних властивостей дані результати також застосовні для інших інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину II.

Спільне застосування інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину II протипоказано пацієнтам з діабетичною нефропатією.

ALTITUDE (Aliskiren Trial in Type 2 Diabetes Using Cardiovascular and Renal Disease Endpoints) являло собою дослідження проведене для виявлення позитивного ефекту від додавання аліскірену до стандартної терапії інгібіторами АПФ або блокаторами рецепторів ангіотензину II у пацієнтів з цукровим діабетом 2 типу та хронічним захворюванням нирок серцево-судинними захворюваннями або обома захворюваннями. Дане дослідження було перервано раніше у зв' язку з підвищеним ризиком небажаних наслідків. Смертність від серцево-судинних захворювань і виникнення інсульту були частішими в групі що приймала аліскірен ніж у групі що приймала плацебо та повідомлення про небажані явища і серйозні небажані явища (гіперкаліємія гіпотензія і порушення функції нирок) були частішими в групі яка приймала аліскірен ніж у групі що приймала плацебо.

Гідрохлоротіазид.

Гідрохлоротіазид - це діуретичний засіб тіазидового ряду. Механізм антигіперензивної дії тіазидних діуретиків повністю не вивчений.  Тіазиди впливають на реабсорбцію електролітів у ниркових канальцях тим самим посилюючи екскрецію натрію та хлориду (приблизно на однаковому рівні).  Діючи як діуретик гідрохлоротіазид зменшує об&rsquo єм плазми внаслідок чого підвищується активність реніну в плазмі крові та секреція альдостерону збільшуються втрати калію та бікарбонату із сечею та знижується їх концентрація в сироватці.  Оскільки зв' язок між рівнем реніну та секрецією альдостерону опосередковується ангіотензином II на тлі застосування гідрохлоротіазиду в комбінації з блокатором рецепторів ангіотензину II втрати калію із сечею під дією тіазидних діуретиків можуть знижуватися. При застосуванні гідрохлоротіазиду діурез настає приблизно через 2 години після прийому максимальний ефект досягається приблизно через 4 години а дія зберігається впродовж 6-12 годин.

За даними епідеміологічних досліджень тривале застосування гідрохлоротіазиду як засобу монотерапії сприяє зниженню ризику серцево-судинних ускладнень та смерті від них.

Комбінована терапія олмесартаном медоксомілом та гідрохлоротіазидом.

При комбінованій терапії олмесартану медоксомілом та гідрохлоротіазидом антигіпертензивний ефект адитивно посилюється і як правило перевищує ефекти кожного з компонентів окремо. За об' єднаними даними плацебо-контрольованих досліджень у результаті застосування олмесартану медоксомілу/гідрохлоротіазиду в дозах 20/12 5 мг та 20/25 мг середнє зниження систолічного/ діастолічного артеріального тиску наприкінці інтервалу дозування (з корекцією на ефект плацебо) становило відповідно до 12/7 мм рт.ст. та 16/9 мм рт.ст. Вік та стать клінічно значущого впливу на ефективність комбінованої терапії олмесартаном медоксомілом та гідрохлоротіазидом не чинили.

При застосуванні гідрохлоротіазиду у дозах 12 5 мг та 25 мг у пацієнтів у яких ефективність монотерапії олмесартану медоксомілом у дозі 20 мг була недостатньою спостерігалося додаткове зниження середньодобового систолічного/діастолічного артеріального тиску який вимірюється за допомогою амбулаторного моніторингу артеріального тиску (на 7/5 мм рт.ст. та 12/7 мм рт.ст. порівняно з початковими значеннями які досягнуті в результаті монотерапії олмесартану медоксомілом). При вимірюванні артеріального тиску традиційним методом додаткове зниження середнього систолічного/діастолічного артеріального тиску наприкінці інтервалу дозування становило відповідно до 11/10  мм рт.ст. та 16/11 мм рт.ст. (порівняно з початковими значеннями).

Комбінована терапія олмесартаном медоксомілом та гідрохлоротіазидом залишалася ефективною впродовж тривалого періоду лікування (1 рік). У разі відміни олмесартану медоксомілу (який застосовувався як у комбінації з гідрохлоротіазидом так і окремо) рикошетної артеріальної гіпертензії не спостерігалося.

Вплив комбінованого препарату олмесартану медоксомілу та гідрохлортіазиду на серцево-судинні ускладнення і смертність від них в даний час не відомо.

Фармакокінетика.

Всмоктування та розподіл.

Олмесартану медоксоміл.

Олмесартану медоксоміл &ndash це проліки. Він швидко перетворюється на фармакологічно активний метаболіт олмесартан під дією естераз у слизовій оболонці кишечника та в портальній крові під час всмоктування з травного тракту. Ані у плазмі ані в продуктах виділення олмесартану медоксоміл або бокова медоксомільна група у незміненому стані не виявлялися. Середня абсолютна біодоступність олмесартану у формі таблеток становила 25 6 %. Середня максимальна концентрація (C_маx) олмесартану в плазмі крові досягається приблизно через 2 години після застосування внутрішньо. У разі одноразового застосування внутрішньо в дозі до 80 мг концентрація олмесартану в плазмі збільшується приблизно пропорційно дозі. Їжа чинить мінімальний вплив на біодоступність олмесартану тому олмесартану медоксоміл можна застосовувати незалежно від вживання їжі. Клінічно значущих відмінностей у фармакокінетиці олмесартану в осіб різної статі не виявлено. Олмесартан активно зв' язується з білками плазми (99 7 %) проте ризик клінічно значущих взаємодій з іншими препаратами внаслідок конкуренції за зв' язування з білками плазми невеликий (підтвердження тому &ndash відсутність клінічно значущої взаємодії між олмесартаном медоксомілом та варфарином).  З клітинами крові олмесартан зв' язується незначною мірою. Середній обсяг розподілу після внутрішньовенного введення невеликий (16-29 л).

Гідрохлоротіазид.

У разі застосування внутрішньо олмесартану медоксомілу в комбінації з гідрохлоротіазидом медіана часу досягнення С_max гідрохлоротіазиду в плазмі крові становила 1 5-2 г. Гідрохлоротіазид зв' язується з білками плазми на 68 % а його уявний обсяг розподілу становить 0 83-1 14 л/кг.

Біотрансформація  та елімінація.

Олмесартану медоксоміл.

Сумарний кліренс олмесартану для плазми крові становить приблизно 1 3 л/годину (коефіцієнт варіації 19 %) та порівняно з печінковим кровотоком (приблизно 90 л/годину) відносно невисокий. Після одноразового застосування внутрішньо олмесартану медоксомілу міченого ізотопом ¹⁴C 10-16 % радіоактивної мітки виявлялися в сечі (велика частина - впродовж 24 годин після прийому) радіоактивна мітка що залишилася виявлялася в калі. Враховуючи що системна біодоступність препарату становить 25 6 % можна розрахувати що олмесартан що всмоктався виводиться як нирками (приблизно на 40 %) так і гепатобіліарною системою (приблизно на 60 %).  Вся радіоактивна мітка виявлена у продуктах виділення знаходилася у складі олмесартану. Інших значущих метаболітів виявлено не було.  У кишково-печінковому кругообігу олмесартан участі практично не бере. Оскільки велика частина олмесартану виводиться з жовчю застосовувати його пацієнтам з обструкцією жовчних протоків протипоказано. Кінцевий період напіввиведення олмесартану після багаторазового застосування внутрішньо змінюється в діапазоні від 10 до 15 г.  Стаціонарний стан досягався після перших кількох прийомів після 14 днів багаторазового застосування подальшого накопичення препарату не спостерігалося. Нирковий кліренс становив приблизно                                    0 5-0 7 л/годину та від дози препарату не залежав.

Гідрохлортіазид.

Гідрохлоротіазид в організмі людини не метаболізується та майже повністю виводиться в незміненому стані із сечею.  Після застосування внутрішньо приблизно 60 % від дози виводиться в незміненому стані впродовж 48 годин. Нирковий кліренс становить приблизно 250-300 мл/хв.  Кінцевий період напіввиведення складає близько 10-15 годин.

Комбінація олмесартану медоксомілу з гідрохлортіазидом.

У разі застосування гідрохлоротіазиду в комбінації з олмесартаном медоксомілом системна біодоступність першого знижується приблизно на 20% проте подібне зниження не має клінічного значення. Фармакокінетика олмесартану у разі його застосування в комбінації з гідрохлоротіазидом не змінюється.

Фармакокінетика в окремих групах пацієнтів.

Пацієнти літнього віку (віком від 65 років і старше).

У пацієнтів літнього віку (65-75 років) хворих на артеріальну гіпертензію площа під фармакокінетичною кривою (AUC) олмесартану в стаціонарному стані була приблизно на 35 % вище ніж у пацієнтів молодшого віку а у пацієнтів дуже літнього віку (&ge 75 років) - приблизно на 44 % вище.

Виходячи з наявних даних можна вважати що в осіб літнього віку (як здорових так і хворих на артеріальну гіпертензію) системний кліренс гідрохлоротіазиду нижчий ніж у здорових добровольців.

Порушення функції нирок.

У пацієнтів з порушеннями функції нирок легкого середнього та тяжкого ступеня AUC олмесартану в стаціонарному стані була відповідно на 62 % 82 % та 179 % вище ніж у здорових добровольців. Період напіввиведення гідрохлоротіазиду у пацієнтів з порушеннями функції нирок збільшений.

Порушення функції печінки.

Після одноразового застосування внутрішньо AUC олмесартану у пацієнтів з порушеннями функції печінки легкого та середнього ступеня тяжкості була відповідно на 6 % та 65 % вище ніж у здорових добровольців з контрольної групи з такими самими демографічними показниками. У здорових добровольців та у пацієнтів з порушеннями функції печінки легкого та середнього ступеня тяжкості незв' язана фракція олмесартану через  2 години після прийому складала відповідно до 0 26 % 0 34 % та 0 41 %.  Після багаторазового застосування середня AUC олмесартану у пацієнтів з порушеннями функції печінки середнього ступеня тяжкості була на 65 % вище ніж у здорових добровольців з контрольної групи з такими самими демографічними показниками. Значення C_маx олмесартану у пацієнтів з порушеннями функції печінки та здорових добровольців були схожими.  У пацієнтів з тяжким порушенням функції печінки ефективність олмесартану медоксомілу не визначена. На фармакокінетику гідрохлоротіазиду порушення функції печінки істотно не впливали.

Взаємодія з іншими лікарськими засобами

Лікарський засіб колесевелам що зв' язує жовчні кислоти:

Одночасний прийом 40 мг олмесартану медоксомілу і 3750 мг колесевеламу гідрохлориду у здорових випробовуваних призводив до зниження C_max на 28% і до зниження AUC на 39% для препарату олмесартану. Менший вплив зниження C_max і AUC на 4% і 15% відповідно спостерігався коли олмесартану медоксоміл призначали за 4 години до прийому колесевеламу гідрохлориду. Час напіввиведення олмесартану знижувався на 50 - 52% незалежно від того чи призначалися препарати спільно або прийом олмесартану відбувався за 4 години до прийому колесевеламу гідрохлориду.

Клінічні характеристики.

Показання.

Лікування есенціальної гіпертонії.

Комбінований препарат Кардосал^® плюс призначений для дорослих пацієнтів у яких застосування одного лише олмесартану медоксомілу не забезпечує зниження артеріального тиску до необхідного рівня.

Протипоказання.

Алергічна реакція (гіперчутливість) на діючі речовини на будь-яку з допоміжних речовин або на інші похідні сульфаніламідів (гідрохлоротіазид також є похідним сульфаніламідів).

Тяжкі порушення функції нирок (кліренс креатиніну < 30 мл/хв).

Стійка гіпокаліємія гіперкальціємія гіпонатріємія та клінічно виражена гіперурикемія.

Тяжкі порушення функції печінки холестаз та обструктивні захворювання жовчних шляхів. Вагітні або жінки які планують завагітніти.

Сумісне застосування Кардосал^® плюс і препаратів що містять аліскірен протипоказано у пацієнтів з цукровим діабетом або порушенням функції нирок (ШКФ < 60 мл / хв / 1 73 м²).

Взаємодія з іншими лікарськими засобами та інші види взаємодій.

Потенційно можливі взаємодії пов' язані із застосуванням як олмесартану медоксомілом так і гідрохлортіазидом.

Одночасне застосування не рекомендується:

Препарати літію.

При одночасному застосуванні препаратів літію з інгібіторами ангіотензин-перетворюючого ферменту і іноді з блокаторами рецепторів ангіотензину II спостерігалося оборотне збільшення концентрації літію у сироватці крові та його токсичної дії. Крім того за наявності тіазидів нирковий кліренс літію знижується тому ризик його токсичної дії на тлі застосування гідрохлоротіазиду може збільшуватися. У зв' язку з цим застосування препарату Кардосал^® плюс у поєднанні з літієм не рекомендується. У пацієнтів яким ці препарати необхідно призначати одночасно під час лікування рекомендується ретельно контролювати концентрацію літію в сироватці.

Одночасне застосування що вимагає обережності:

Баклофен.

Може посилюватися гіпотензивна дія.

Нестероїдні протизапальні лікарські засоби (НПЛЗ).

НПЛЗ (наприклад ацетилсаліцилова кислота (> 3 г/добу) інгібітори ЦОГ-2 та неселективні НПЛЗ) можуть послабляти антигіпертензивну дію тіазидних діуретиків та блокаторів рецепторів ангіотензину II. У деяких пацієнтів з порушеннями функції нирок (наприклад у зневоднених або пацієнтів літнього віку із захворюваннями нирок) на тлі застосування блокаторів рецепторів ангіотензину II одночасно з препаратами які інгібують циклооксигеназу ці порушення можуть посилюватися зокрема може виникати гостра ниркова недостатність яка проте у більшості випадків носить оборотний характер. Тому зазначені препарати в комбінації один з одним слід призначати з обережністю особливо пацієнтам літнього віку. Пацієнти при цьому повинні вживати достатню кількість рідини. Крім того після початку комбінованої терапії та потім з регулярним інтервалом функція нирок у пацієнтів повинна контролюватися.

Одночасне застосування що вимагає особливої уваги:

Аміфостин.

Може посилюватися антигіпертензивна дія.

Інші гіпотензивні засоби.

Антигіпертензивний ефект препарату Кардосал^® плюс може посилюватися у разі його застосування одночасно з іншими препаратами які знижують артеріальний тиск.

Етиловий спирт барбітурати наркотичні аналгетики та антидепресанти.

Можуть посилити прояви ортостатичної гіпотензії.

Потенційно можливі взаємодії з олмесартаном медоксомілом.

Одночасне застосування не рекомендується:

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи.

Дані клінічних випробувань показують що подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС) пов' язана зі спільним застосуванням інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену призводить до підвищення частоти небажаних явищ таких як гіпотензія гіперкаліємія і зниження функції нирок (в тому числі гостра ниркова недостатність) в порівнянні з використанням одного засобу який діє на РААС.

Лікарські засоби що впливають на концентрацію калію в крові.

Враховуючи досвід застосування інших лікарських засобів які пригнічують ренін-ангіотензинову систему концентрація калію в сироватці крові може збільшуватися при одночасному застосуванні калій-зберігаючих діуретиків препаратів калію калієвмісних замінників харчової солі та інших препаратів здатних підвищувати концентрацію калію в крові (наприклад гепарин інгібітори АПФ). При призначенні препарату Кардосал^® плюс одночасно з препаратами які впливають на рівень калію рекомендується контролювати сироваткову концентрацію калію.

Лікарський засіб колесевелам що зв' язує жовчні кислоти.

Спільне застосування лікарського засобу колесевеламу гідрохлориду що зв' язує жовчні кислоти зменшує системний вплив і пікову концентрацію олмесартану в плазмі а також знижує період напіввиведення. Прийом олмесартану медоксомілу як мінімум за 4 години до прийому колесевеламу гідрохлориду знижував ефект лікарської взаємодії. Слід розглянути можливість прийому олмесартану медоксомілу як мінімум за 4 години до прийому колесевеламу гідрохлориду.

Додаткова інформація.

Відзначалося помірне зниження біодоступності олмесартану медоксомілу після лікування антацидами (магнію-алюмінію гідроксидом). Олмесартану медоксоміл не чинить значного впливу на фармакокінетику та фармакодинаміку варфарину або фармакокінетику дигоксину. У здорових добровольців які приймали олмесартану медоксоміл одночасно з правастином клінічно значущих змін фармакокінетики цих препаратів не відзначалося. У дослідженнях in vitro клінічно значущого пригнічення олмесартаном активності ізоферментів IA1/2 IIA6 IIC8/9 IIC19 IID6 IIE1 та IIIA4 цитохрому Р450 у людини виявлено не було відносно ізоферментів цитохрому Р450 у тварин олмесартан або чинив незначну індукуючу дію або не чинив жодної. Таким чином клінічно значущих взаємодій між олмесартаном та лікарськими засобами які метаболізуються за участю зазначених ізоферментів сімейства цитохрому P450 не очікуються.

Потенційно можливі взаємодії гідрохлоротіазиду.

Одночасне застосування не рекомендується:

Лікарські засоби що впливають на концентрацію калію в крові.

Гіпокаліємічна дія гідрохлоротіазиду може посилюватися при його одночасному застосуванні з іншими лікарськими засобами що спричинюють втрату калію та гіпокаліємію (наприклад з калійуретичними діуретиками послаблюючими засобами кортикостероїдами АКТГ амфотерицином карбеноксолоном пеніциліном G натрію та похідними саліцилової кислоти). Тому застосовувати гідрохлоротіазид одночасно з цими препаратами не рекомендується.

Одночасне застосування що вимагає обережності:

Cолі кальцію.

За рахунок уповільнення екскреції кальцію тіазидні діуретики можуть збільшувати його концентрацію в сироватці крові. Якщо необхідно застосовувати препарати кальцію рівень його концентрації в сироватці повинен контролюватися а відповідна доза кальцію - коригуватися.

Холестирамін та колестипол.

На тлі застосування аніонообмінних смол всмоктування гідрохлоротіазиду уповільнюється.

Серцеві глікозиди.

Застосування серцевих глікозидів призводить до того що гіпокаліємія та гіпомагніємія які спричинюються тіазидами збільшують ризик аритмій.

Лікарські засоби ефективність яких залежить від змін концентрації калію в сироватці крові. У разі застосування препарату Кардосал^® плюс одночасно з лікарськими препаратами ефективність яких залежить від змін концентрації калію в сироватці крові (наприклад серцевими глікозидами та антиаритмічними засобами) а також із препаратами що спричинюють аритмію піруетного типу (шлуночкову тахікардію) у тому числі з деякими антиаритмічними засобами рекомендується проводити регулярний контроль концентрації калію в сироватці крові та ЕКГ:

-                  антиаритмічні засоби класу Ia (наприклад хінідин гідрохінідин дизопірамід)

-                  антиаритмічні засоби класу IIIa (наприклад аміодарон соталол дофетилід ібутилід)

-                  деякі антипсихотичні засоби (наприклад тіоридазин хлорпромазин левомепромазин трифторперазин ціамемазин сульпірид сультоприд амісульприд тіаприд пімозид галоперидол дроперидол)

-                  інші (наприклад бепридил цизаприд дифеманіл еритроміцин в/в галофантрин мізоластин пентамідин спарфлоксацин терфенадин вінкамін в/в).

Недеполяризуючі релаксанти скелетних м' язів (наприклад тубокурарин).

Гідрохлоротіазид може посилювати ефективність недеполяризуючих релаксантів скелетних м' язів.

Антихолінергічні засоби (наприклад атропін та біпериден).

Знижуючи моторику шлунково-кишкового тракту та швидкість спорожнення шлунка антихолінергічні засоби можуть збільшувати біодоступність тіазидних діуретиків.

Антидіабетичні лікарські засоби (пероральні препарати та інсулін).

Терапія тіазидом може впливати на толерантність до глюкози. Може бути необхідна корекція дози цукрознижувальних засобів.

Метформін.

Метформін слід застосовувати з обережністю через ризик розвитку лактацидозу який спричиняється функціональною нирковою недостатністю яка іноді виникає внаслідок застосування гідрохлоротіазиду.

Бета-блокатори та діазоксид.

Гіперглікемічна ефективність бета-адреноблокаторів та діазоксиду може посилюватися під впливом тіазидів.

Пресорні аміни (наприклад норадреналін).

Ефективність пресорних амінів може знижуватися.

Лікарські засоби які застосовуються для лікування подагри (пробенецид сульфінпіразон та алопуринол).

Оскільки гідрохлоротіазид іноді викликає збільшення концентрації сечової кислоти в сироватці може бути необхідна корекція дози урикозуричних препаратів для лікування подагри. Крім того іноді необхідно збільшити дозу пробенециду або сульфінпіразону. У разі застосування алопуринолу одночасно з тіазидом частота алергічних реакцій на алопуринол може збільшуватися.

Амантадин.

Тіазиди можуть збільшувати ризик розвитку побічних реакцій спричинених амантадином.

Цитостатики (наприклад циклофосфамід метотрексат).

Тіазиди можуть знижувати виведення нирками протипухлинних препаратів та посилювати їх пригнічувальну дію на кістковий мозок.

Саліцилати.
У разі прийому саліцилатів у високих дозах гідрохлоротіазид може посилювати їх токсичну дію на центральну нервову систему.

Метилдопа.

У літературі описані окремі випадки гемолітичної анемії в результаті застосування гідрохлоротіазиду в комбінації з метилдопою.

Циклоспорин.

Одночасне застосування тіазидів з циклоспорином може збільшувати ризик гіперурикемії та ускладнень аналогічних подагрі.

Тетрациклін.

Застосування тіазидів одночасно з тетрацикліном збільшує ризик уремії що спричинюється тетрацикліном. До доксициклину ця взаємодія ймовірно не належить.

Особливості застосування.

Зменшення об&rsquo єму циркулюючої крові.

У пацієнтів зі зниженим об&rsquo ємом циркулюючої крові та (або) низьким рівнем натрію обумовленими інтенсивною терапією діуретиками низькосольовою дієтою діареєю або блюванням може виникати клінічно виражена артеріальна гіпотензія особливо після першого прийому препарату. До початку застосування препарату Кардосал^® плюс зазначені вище явища слід усунути.

Подвійна блокада ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (РААС).

Одночасне  застосування інгібіторів АПФ блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірен збільшує ризик розвитку артеріальної гіпотензії гіперкаліємії і зниження функції нирок (в тому числі гострої ниркової недостатності). Тому подвійна блокада РААС на фоні одночасного застосування інгібіторів АПФ блокаторів рецепторів ангіотензину II або аліскірену не рекомендується.

Якщо терапія з подвійною блокадою є абсолютно необхідною то вона повинна проводитися тільки під наглядом фахівця а також на фоні ретельного спостереження за функцією нирок рівнем електролітів і артеріальним тиском.

Одночасне застосування інгібіторів АПФ та блокаторів рецепторів ангіотензину II протипоказано у пацієнтів з діабетичною нефропатією.

Інші явища що супроводжуються стимуляцією ренін-ангіотензин-альдостеронової системи. Пацієнти у яких судинний тонус та функція нирок значною мірою залежать від активності ренін-ангіотензин-альдостеронової системи (наприклад пацієнти із тяжкою застійною серцевою нед